Одна з моїх улюблених книжкових динамік – зайобаний життям дорослий і дитина-сонце, за якою цьому дорослому потрібно наглядати
04.04.2025 17:07
👍 2
🔁 0
💬 0
📌 0
Одна з моїх улюблених книжкових динамік – зайобаний життям дорослий і дитина-сонце, за якою цьому дорослому потрібно наглядати
Коли Ярославі зав'язували руки, було особливо смішно: її брат стояв по пояс в озері, розмахуючи над зеленою гладдю долонями. Заговорював воду.
Ярославі зав'язали руки, бо якби ними над водою розмахувала вона, всі подумали би, що намагається отруїти.
Ярославу вважали відьмою. Душегубкою. Чортякою. Бо бачила те, чого не бачили інші. Бо втручалася у життєвий цикл: переривала агонії тих, кого вже забирав Господь, і змушувала розпускатися квіти, коли їм ще був не час. Вона не мала права. Вона не Бог.
Ярославиного брата вважали пророком. Цілителем. Ясновидцем. Бо він бачив те, чого не бачили інші. Бо зцілював тих, кому вже готували труни і воду. Бо одним поглядом міг розпускати квіти. Він міг. Він був наче Бог.
Вони казали: «Всі люди – особливі! Різноманіття – це дар!». Але Ярослава плакала, бо її особливість вважали прокляттям.
Ярослава цілувала хрестик все сильніше, сподіваючись, що колись зітре його в позолочені крихти. Але він не меншав – ні через день, ні через рік.
Ярославі багато що здавалося смішним: як у людей подоли білих пальт темнішали з часом, а у деяких – взагалі рвалися. І пальто ставало білим фраком. Як у інших, таких, як вона, погляди щороку гострішали. І ті, хто клявся бути м'яким, як солома, від соломи в собі лишав лише голки.
Ярослава носила позолочений хрестик і цілувала його перед сном, знаючи, що чим частіше торкається губами – тим менше лишається металу. Вона, можна сказати, їла цей нещасний хрестик. І їй від усвідомлення цього факту було чомусь страшено смішно.
Вони казали: «У рівності – сила». Але Ярослава завжди знала, що далі слів діло не піде. І воно не йшло.
Вони казали: «Зірки не обирають, кому світити». Але Ярослава завжди знала – оберуть не її. І її не обирали.
Останнім часом мої пости, що стосуються видання, все менш і менш сповнені оптимізму – але ви, як і я, розумієте, що молодість не злочин, та за неї можуть судити.
Можливо, не будуть, але можуть. І молодість – не екзамен, та її помилок не пробачають. Як би хто не казав інакше.
Інколи людина із видавництва, читаючи ваш рукопис, спочатку відкриє анкету, побачить, що ви 2004 року народження і... Закриє документ. Бо так вважатиме за потрібне.
Який висновок з цього всього?
Готуйтеся. Реально. І я готуюся – і вас готую. До всього. І до «так», і до «ні». Стільки засмучених письменників із риторикою «мою книжку ніхто ніколи не видасть» мій ТікТок ще не бачив – але я хочу сказати, що далеко не все залежить від вас і вашого тексту.
Молодших ще просто не чути. А про кого чути – ті ще не встигли заявити про себе так, щоб почула вся країна. Але погодьтеся – хто візьме зеленого, якщо у нього за спиною немає додаткових прожитих десяти років життя, за які волею-неволею встигли би набратися потрібні галочки в біографії?
Говорячи чесно, міленіали лише останніх років сім як дійшли до своїх книжкових полиць, і саме їх зараз вважають наймолодшим літературним поколінням, судячи з лекції професора Поліщука, на якій я була тиждень тому... Але ж це, блін, не так!
Але єдині тези, на які я натрапляла за ці місяці спостережень, це старі-добрі телеграмно-твіттерсько-тіктоко-фейсбучні дискусії про «не-літературність фанфіків, які пише така ж не-літературна молодь».
Ви знаєте мою позицію.
Куди їм іти? Як їм вчитися? Де публікуватися? Не всім ж писати в стіл, багато хто не хоче цього – Дереш свого часу взагалі ще в старшій школі видався!
Щось на віслдаунському, звичайно)
І помітила я тенденцію: що ні разу, ну зовсім ні разечку за весь час спостережень, зовсім ніхто не підіймав тезу про те, а як, власне, бути зараз початківцям?
Що їм робити?
Але раз в декілька тижнів я, як справжній осінтер, роблю собі годинку фактчекінгу і перевіряю, що ж трапилося у навколокнижковому світі за цей час: хто-кого вчергове обісрав, хто-кого благословив, чиє крихке его торкнулися без рукавичок і воно пішло тріщинами – і так по колу, по колу, по колу...
Про молодість
У мене є гріх – я маю в пошуку своєї напів мертвої сторінки на Фейсбуці посилання на багатьох представників письменницької братії. Я на них не підписуюся – не готова забивати стрічку чиєюсь мегаломанією, мені моєї цілком достатньо 🙈 Але...
Підписуйтеся: t.me/sofie_s_hood
#укррайт
@ukrwriter.bsky.social дуже вдячна за рт!
Кай зиркнув на нього і пригубив вино. Підійшов до вікна і став поруч.
‒ Окей, я зрозумів, не наполягаю, ‒ відступився Марсель. ‒ А ти ніколи не замислювався, чи схвалив би батько ось таке самітництво?
‒ Не розумію, що ти маєш на увазі.
‒ Гаразд, ‒ здався Марсель. ‒ Проїхали…
Подобатися жінкам, кохатися…
‒ Закохатися? Мені? Як ти собі це уявляєш? Наш батько…
‒ Я не кажу про почуття, ‒ обірвав Марсель старшого брата. ‒ Я кажу про ліжко. Можу тебе познайомити зі своїми дівчатами. Мрійливі крихітки і хочуть лише трішки розважитися!
Всерйоз засмучений Марсель підійшов до вікна. Барабанив дощ, розліталися блискавки.
‒ «Патрон 66» не байкерський паб, ‒ трохи нервово заперечив він і наполегливо додав: ‒ Каю, я кажу цілком серйозно: тобі треба виходити, бачити людей, розумієш? А не лише роботу.
Кай, не погоджуючись, похитав головою:
‒ Ні, дякую. Я не хочу, щоб моя сестра прокинулася через годину, розбуджена кошмаром, і виявила, що обидвоє брати її покинули, бо захотіли випити мохіто в барі байкерів, наркоманів та сатаністів.
Марсель відразу знайшов аргумент:
‒ Їй вже сім років, до школи ходить. Якщо так хвилюєшся, можемо попросити ту милу сусідку приглянути за нею. Їй подобається сидіти із дітьми.
‒ Це ти про своїх колишніх?
‒ Іди нахуй, ‒ крізь легкий сміх промовив Марсель. ‒ Так ти підеш зі мною?
‒ А Ола? Я її, що, одну залишу?
Своє розкішне волосся Марсель підібрав у пучок і закрутив чорно-сірою стрічкою.
‒ А ти не хочеш піти зі мною? ‒ запропонував він. ‒ Я в «Патрон 66», на виїзді на Львів. Там такі ребра! А мохіто! Нема слів! І зараз там вечеряють найкращі дівчата…
Молодший брат збирався провести вечір зі старими друзями і виглядав як завжди... Дивно, як для хлопця його віку.
На високій платформі чорних ботів у темному жакеті з підхопленими сірим ремінцем рукавами.
Лікувально-алкогольний коктейль. Іншого засобу швидкої відключки він поки що не знайшов.
‒ Гей, Професорство, ‒ гукнув Марсель, ‒ обережніше з такими експериментами, я не хочу потім тебе відкачувати, ‒ хлопець спустився сходами слідом.
Кай, повільно виходячи із заціпеніння, закліпав, намагаючись прогнати важкі думки. Він вийшов з кабінету, спустився на кухню рипучими сходами, дістав з міні бару пляшку вина, відкоркував, витяг з кишені блістер з анксіолітиком і запив таблетку великим ковтком. Скривився.
📎 Кому цікаво, маю письменницький тгк, там значно більше нарисів та оповідань: t.me/sofie_s_hood
Дякую за рт!
@ukrwriter.bsky.social буду дуже вдячна за поширення 😍
#укррайт